Начало текста 151 страницы

Вітя, всі ці спогади і те що пише Марія Іванівна, і я знаю життя всієї родини не тільки з розповідей, яке воно було не легке, серце кроїться від болю і сльози навертаються на очі.
До побачення.
24.03.2003р. Іван

Це передостанній лист від Марії Іванівної Обіход (Сиваш) до мене.

Добрий день, брат Ваня. Чекала від тебе лист із фотографіями. Але в тебе, напевне, немає часу виконати мою просьбу. Я тобі висилаю фотографії мамуні і батька. Батькове фото я могла і не висилати, але це пов'язане із радіолою, яку ми з Павлом Івановичем їм купили і подарували.
Пам'ятаю, як я приїхала до них, а мама крізь сльози дякує нам за радіолу, справа в тім, що батько спіймав якусь хвилю, де йшло Богослужіння, прекрасно співав хор, і мамуля, навіть вареники перестала ліпити, так захопилася тією радіопередачею. От тому, братику, я вирішила вислати і фото батька, бо те фото пов'язане із спогадами мамочки.

Згадала я і про сльози батька, який в 1947 році, під час голоду, їздив у Бердянськ по тюльку. Купив там повне велике відро і бідон кг на 6-7.
Але у Пологах бандити держави міліціонери відібрали у батька повне відро із тюлькою, залишили йому той невеликий бідончик. Разом із батьком з станції Челюскін йшли обіжені наші люди. Мама і ми виглядали батька, але він не повертався.
І через декілька годин прийшов до нас Василь Кривоніг (сусід) і сказав мамі, що він ходив на луки вкосити трави і побачив у їхньому садку під яблунею, сидів наш батько, обхопив коліна і гірко плакав.
Батько ледве дійшов до хати і розповів про те, що сталося.
Як ті бандитські владні служаки без всяких на те причин забрали ту тюльку, яку ми так чекали, щоб вижити той голодний рік.
Оце братику, показали справжні морди державних злодіїв.Напишу я і про мамулю,
як весною в 1933 році, в той голодний рік разом з односельцями ходила пішки в Токмак (50 км. авт.), щоб поміняти деякі речі на хліб.
Віднесла вона свій весільний наряд, і золоті колечка, і серги і дороге намисто. Все поміняла на декілька хлібин, але в дорозі, доходячи до с. Очеретуване (18км. від Тарасівки, авт.), вона так намуляла ноги, що дальше йти не могла, сіла на землю і розплакалася. Жінки оточили її, забрали ту ношу, а мамульочка роззулася і до самого дому, 18 км., йшла боса, в самих чулках. Добре було тільки те, що на підошвах чулок було багато налатаних латок і це допомогло їй йти по ґрунтовій дорозі, не так давили різні камінчики.
Це, братику, неможливо забути. Сльози душать серце стискається за обіжену долю і мамулі і батька. Який тернистий був їхній життєвий шлях. Скільки вони всього перенесли в ті радянські часи.
Я написала Віті Сивашу про його тьотю Віру, найменшу сестру дяді Гриші Сиваша. Боляче згадувати, як Віра стала жертвою більшовизму в часи розкулачування. Батьків дяді Гриші Федора і тьоті Галини (його дружини) та їх дочки Віри.
Забрали у них усе майно, а потім придралися до речей Віри. Віднімали у неї з рук її різний одяг, ображали, вигонили з кімнати на подвір`я.

Конец текста 151 страницы