Сиваш - моя фамилия
генеалогический сайт
Sivash - my family
genealogical site
Сегодня - 19 декабря 2018
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Для просмотра изменений на сайте нажмите на дату выделенную жирным
___


Rambler's Top100

© 2008-. Все права защищены. При перепечатке материалов ссылка обязательна

Федір Білокінь
СЕЛА ПОЛТАВЩИНИ ЗА ГЕНЕРАЛЬНИМ ОПИСОМ
ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ 1765-1769 pp.

(«Сіверянський літопис» № 1 / 2003, с. 40-55).

У скрутні часи своєї багатовікової історії, коли кочові тюркські орди просувались із Середньої Азії степовими просторами Східної Європи, українському населенню доводилось дуже тяжко у відкритих, нічим не захищених східних і південних місцевостях, басейнах Дону і середнього Дніпра, степових просторах Причорномор'я, і воно відступало у заліснені та болотисті місця Північної України та у гірські ділянки Карпат. Останні виконували роль резервуарів, звідки українська людність через деякий час, коли натиск кочівників слабнув, знову просувалася у незаселені простори на південь і схід. Доки тривав натиск кочових орд зі сходу, такий рух української колонізації у цьому напрямі не мав сталого успіху. Тільки з кінця XVI ст. з різних причин стає все більш успішною і міцною українська хвиля заселення в східному і південному напрямі. Особливо сильним був рух українського населення на схід у XVII ст., коли людність селилась вже не тільки на заворсклянській Полтавщині, а й сягнула Слобідської України. Проте територія Полтавщини не відразу стала суцільно заселеною. Зокрема, в межиріччі Псла та Ворскли в Говтв'янській смузі, в її нагірній степовій частині, ще були вільні землі, які аж до початку XVIII ст. чекали свого орача. Але біля р. Говтви вже були на той час досить велелюдні села, про які й піде мова нижче .
Серед сіл Полтавщини, що дотепер зберегли свою назву, крім Решетилівки, в Генеральному описі Лівобережної України 1765-1769 pp. згадуються Димидівка, Потеряйки, Надежда, Піщане, Стінка та Коломацький хутір. Решта ж поселень або змінили назву, або припинили своє існування.

У вивченні соціально-економічного стану тогочасних сіл першорядне значення посідають масові джерела. До таких джерел належать і матеріали Генерального опису Лівобережної України 1765-1769 pp., відомості з якого використано в даній публікації. Однією з цілей статистичного опису 1765-1769 pp. було з'ясувати майновий стан шляхти, козацької старшини, духовенства, рядових козаків, міщан і селян. Перепису підлягали всі без винятку чоловіки і жінки (члени родин та наймані особи), з зазначенням їх віку та стану здоров'я. В ході опису збиралися конкретні дані про економічний стан господарств, їхню спеціалізацію, забезпеченість робочою силою. В описі зустрічаємо відомості про напрямки міграції населення, в тому числі й про порядок залюднення теренів Полтавщини.

Потеряйки
========================
Це село розташоване в розлогій благодатній долині р. Говтви Грузької в урочищі Потеряйках на Великій дорозі з Решетилівки на Зіньків. Подібну ж назву мала дорога з Решетилівки у бік Диканьки. Цим вони відрізнялися від багатьох інших доріг, що вздовж і впоперек пролягали степом. Степи були ще не орані і на них буяла тільки трава. Мереживо колишніх степових доріг цих місць ретельно нанесено на "План границ земель Новороссийской губернии 1781 г.". Оглядаючи "План", стає зрозумілим, звідки походить непоборне бажання ходити навпростець.
Навколишнім поселянам це селище більш відоме під назвою Чернещина. Все стане зрозумілим, якщо візьмемо до уваги те, що, "во владении оная состоит Полтавского Крестовоздвиженского монастыря, которая оному принадлежит з давних лет по данному с уряду полкового Миргородского в 1676 году ноября 9 дня его декрету и подтверждение оного в 1678 году июня 18 дня от гетмана Ивана Самойловича универсалу".

У цьому селі монастир мав подвір'я, дерев'яний дім, "в нем жилых покоев господских 2, людских 2; амбаров для клажи 3, конюшня 1, сараев 2. Кроме людских изб все новые оным монастырем построены из монастырских лесов своими посполитыми и монахами безденежно". При монастирському дворі був город площею 648 кв. сажнів, сади: вишневий, грушевий і "виноградный мерою в окружности 51 сажени". До того ж, був ще "грушевый, яблоневый мерою в окружности 229 сажени". Любили, очевидно, садівництво у Потеряйках. А виноградник був чи не єдиний на всю округу.
Орні землі оцінювалися як посередні. На них висівалось: жита "25 четвертей", ячменю "15 четвертей", вівса "10 четвертей", пшениці "9 четвертей". Прості люди їли хліб здебільшого ячмінний та житній і хвалили Бога, якщо й такого було вдосталь, як у тій приказці: "Рожь - кормит всех сплошь, а пашаничка-то - по выбору". Пшеничний хліб споживали тільки більш-менш забезпечені. Сіяли також гречку, горох, просо, коноплі, льон, але значно менше.

Мався вигін для громадської худоби, площа якого дорівнювала 8558 кв. сажнів. Було 3 сіножаті: Попівська і Псьолівська - на 4 стоги, Холодна - на 8 стогів, Вербова - на 3 стоги сіна, в кожному стогу по 20 возів.
Ловіння риби у р. Говтві належало монастиреві і тільки "для монастырского обиходу", ловилися здебільшого карасі та лини. Було три гайочки: в байраці Загнибородавськім периметром 306 сажнів, у лузі Попівському, де росла вільха, - 945 сажнів та у лузі Холоднім, де росли вільха та осика, - 505 сажнів.
У селі, на Великій Дорозі, був шинок. Горілку у селі продавали "відрами, квартами і чарками" - своїм та "одну монастырскую" - стороннім людям .
На монастирському дворі тримали: 4 пари волів, 19 свиней, одну пару коней. У цьому ж дворі в двох хатах жили дві сім'ї з дітьми родом з Миргородського та Гадяцького полків і парубок-наймит, козацький син з містечка Смілого, який служив за 4 р. 50 коп. на рік та за харчі. Сімейні мали у власності худобу: волів, корів, свиней та коня.

Усього у селі налічувалось 8 дворів та 17 "бездворных" хат, в котрих мешкало 32 родини. Разом - 189 чоловік:
чоловічої статі:
-------------------------
дорослих (від 15 до 60) – 52
дітей (від 1 до 15) – 47
похилого віку (від 60 років) – 6

жіночої статі:
-------------------------
дорослих (від 15 до 60 літ) – 43
дітей (від 1 до 15 літ) – 38
похилого віку (від 60 років) – З

Селяни, за винятком однієї родини, не мали у власності орних земель, сіножатей, лісних та інших угідь. Все належало монастирю. Проте худобу тримали в кожнім дворі: волів старих - 47, молодих - 60, корів старих дійних - 43, ялових - 22, молодих корів дійних - 3, ялівок - 58, овець старих - 551, ярок - 147, баранів - 44, свиней старих - 76, підсвинків - 81, коней старих - 21, стригунів - 13 голів. Привертає увагу велика яловість корів. Це не найгірший показник. В інших селах, як побачимо далі, стан був куди гіршим.
Громада платила на уряд консистентський податок у розмірі 30 руб. 88 коп. на рік, "по определению генеральному". Розмір податку на кожне господарство коливався від 83 коп. до 1 руб. 20 коп. Монастирю грішми не платили, тільки відробляли по два дні на тиждень від двору і хати, "по расположению посполитых самих между собой". Подібний розклад, мабуть, стосувався і плати натурою на користь монастирю, але величину цієї частки з'ясувати не вдалося.

У селі була 31 хата. В них мешкали 34 родини. їх прізвища: Більченко, Вовк, Гладченко, Гладкий, Глобенко, Гирмайшин, Дзюбенко, Дибка, Довженко, Дудниченко, Затиченко, Ігнатенков, Кривенко, Чирченко, Кишка, Кабак, Кравчиха, Литвин, Личко, Лисенко, Моцаренко, Мирошниченко, Нетудихата, Орел[?], Редька, Рибальченко, Солодовник, Стоян, Скориченко, Северин, Тютюнник, Тютюнниченко, Фисенко.
З наведених прізвищ тільки чотири родини мають однофамільців. Прізвище Нетудихата мали чотири господарі, а Чирченки, Кривенки та Северини - по одному однофамільцю. Це може свідчити, зокрема, про те, що, незважаючи на не менш як столітню історію на той час, село все ще не мало абсолютно сталого складу мешканців. Якщо прослідкуємо, звідки примандрували носії тих прізвищ, то , помітимо, що в багатьох сім'ях назвали "природним", тобто таким, звідки вони родом, полки: Полтавський - 16 осіб (з них Решетилівку - 13), Миргородський - 6, Гадяцький - 5, Лубенський - 4, Ніжинський - 2, Прилуцький - 1 особа. Майже всі вони провели своє життя "в послушенстві", навіть столітній Грицько Кривенко перейшов у Потеряйки з с Супрунівки, яке також було "в послушенстві". Три чоловіки заявили переписувачам, що вони козацькі сини і виписані з козацтва тільки в останнє десятиліття. Один з них мав вже тут свою родину, а два інших - молоді хлопці - наймитували.

В середньому вік господаря 43 роки. Це теж може свідчити про недавню міграцію поселян в їх молоді роки. Корінним мешканцем Потеряйок назвав себе тільки один батько родини.
Потеряйківці були чи не найзаможнішими серед мешканців наволишніх сіл, мова про які піде далі. Вони міцніше за інших сиділи на землі. Певним чином про їхню заможність свідчить й те, що в селі було 24 комори та 37 сараїв.
Городи біля хат мали 51,5% селян. В середньому площа під городами у селі дорівнювала 142 кв. сажням, в той час як площа окремих городів була від 18 до 385 кв. сажнів. Більше 40% поселян зовсім не мали своїх городів і, вірогідно, заробляли собі городину на чужій землі або одержували її шляхом обміну на продукти свого ремесла. Орної землі в полі селяни не мали, проте були й винятки. Денис Моцаренко мав власну землю в урочищі Бакай за 4 версти від села, на якій висівалося жита "одна четверть", до того ж мав город біля хати - 117 кв. сажнів.

Солодовник Іван держав пасіку в урочищі Холодно[...], де налічувалося 10 колодок бджіл, Грицько Кривенко в урочищі Косівщині мав 5 колодок, інші три родини мали біля своїх дворів, відповідно, 6, 4 і 2 вулики.
Садок, "в окружности 57 сажней", записано біля двору Івана Чирченка. У ньому росли вишні, груші, сливи.
Потеряйківці, хоча і були "в послушенстві", проте мали можливість наймати робочу силу. У селянських родинах працювало 8 наймитів та 3 наймички. Переважно, це була молодь віком від 14 до 20 років, але серед них зустрічаються і зовсім діти 12-13 років і навіть десятилітні. У найми йшли і діти з козацьких родин, які втратили годувальника, крім того, в трьох родинах проживали діти-сироти, взяті родичами на прожиток. Часто-густо це була безоплатна форма наймитування. Оплата праці найманих робітників віком до 16 років проводилася здебільшого натурою (харчі, одяг), а віком від 16 років - грошима або грошима і натурою.
Учнівство, інститут годованців, найм, відслуга за грошові позики - джерело додаткової і дешевої праці у господарстві.
Досить поширеним було ткацьке ремесло. Про нього заявили 9 родин. Швець же був єдиний на все село.

Більш як у 57% родин, чоловік був старшим за дружину приблизно на 2-5 роки. Інколи, різниця у віці сягала 10,12 і навіть 24 років. Це траплялось тоді, коли удівець брав шлюб з молодою дівчиною. Наприклад, у столітнього Кривенка жінка була молодшою на 35 років. Проте траплялося і навпаки. У 24% родин жінки були старші від чоловіків на 2, 5, а то й 7 років. Дорослих робітників на сім'ю (віком від 16 до 60 років), в тому числі й наймитів, припадає від 2 до 8 осіб.
У середньому в родинах було двоє або троє дітей. Вражає велике розмаїття власних імен: чоловічих - 49, жіночих - 25. Найчастіше вживані: Іван, Михайло, Степан, Микита, Павло, Семен, Андрій, Сидір тощо. Серед жіночих найчастіше зустрічається Євдокія або більш уживане і милозвучне - Дуня, за нею йдуть Мотря, Гафія, Ганна, Меланка, Марія, Тетяна, Марина, Катерина, Оришка та ін.
Залишилося додати, що в цьому селі у двох родинах господарювали вдови.
Відомості про село Потеряйки занотував "подпорутчик Усачев в 1767 году, апреля 18 дня". Свої підписи під описом поставили ''эконом монастыря иеромонах Герасим з братиею" та старшина земської Решетилівської сотні козак Петро Кодацький.
--------------------------------------------------

Хутір Потеряйки
==================
Згідно з "описью владельческому имению", що була виготовлена "Севского пехотного полку прапорщиком Головиным, сентября 28 дня 1767г.", хутір знаходився "при уричище Потеряйки, на полугоре". "Владельцу оного решетиловской церкви Преображения господня поп Федор Романовский, которому оно принадлежит по-наследству по жене от тестя ево, умершего казака Ивана Скоробогача в 1762 г.". Сам Федір Романовський у "Ведомости", поданій переписувачам, дещо по-іншому пояснював своє право на володіння хутором. Він стверджував, що одержав хутір у спадок від батька свого ієрея Григорія Романова.

До хутора належав і чималий шмат орної землі, на якій висівалося, "ржи 1 четверть, пшеницы 1 четверть, гречихи 6 четвертей, ячменя 1 четверть, овса 4 четверти, проса 2 четверти, конопли 1 четверть". На хуторі були: "ставок, і млинок" (водяний млин на один посад працював лише у весняну повінь, а у ставку ловили карасів лише на потребу господаря); вигін для випасу худоби довжиною 305, шириною 67 сажень; невеликий лісок, "в окружности 203 сажени". На зиму для худоби заготовляли сіна по 100 копиць. На заплавних луках водилась і добре плодилась господарська худоба: волів старих 5, молодих 7, корів старих 2, телиць 2, коней 4, стригунів 2, свиней старих 7, підсвинків 3.
Сам господар на хуторі не жив, у двох його хатах мешкали наймити. Вони працювали на господаря і платили консисторський податок на уряд, "по опредлению генеральному", по 1 крб. 2 коп. від хати, "по расположению сотенной Решетиловской канцелярии".

В одній з хат мешкали вісімдесятитрьохлітній удівець Костя Шпак родом з Яресьок, його дочка з чоловіком Левком Більченком, вихідцем з тих же Яресьок, та двома онуками. Із живності мали одного підсвинка. В іншій хаті жила п'ятдесятилітня удова Оришка Мартинівна з шістьма дітьми, з котрих тільки найстарший, Петро Мартиненко, був дорослим. Мали вони власну худобу: волів старих - 2 голови, молодих - 1, овець 13 голів, одного коня і двох підсвинків. Угідь ніяких не мали.

Село Надежда

================
Село це з такою оптимістичною назвою було більш залюдненим на той час через дуже зручне розташування. Розкинулось воно обабіч Великої Дороги із Решетилівки в напрямі на Диканьку біля р. Сухої Говтви і було власністю генерального обозного князя СВ. Кочубея. В селі був його будинок, "деревянный старый, а к жилью годный", в якому жили прикажчик Фома Соловей та наглядач Лазар Лихолатенко. Вони мали власне господарство, худобу, за якою доглядали наймити.
Було три сади: два біля дому, а третій - за версту від села, біля р. Сухої Говтви, який мав назву Довбишівський. Біля будинку знаходився город в 4735 кв. сажнів. На луках накошували трави на 33 стоги сіна, в кожнім по 20 возів.

У селі сіяли: "ржи 67 четвертей 4 четверика, пшеницы 19 четвертей 7 четвериков, гречихи 19 четвертей 2 четверика, ячменя 26 четвертей 5 четвериков, гороху 3 четверти 5 четвериков, проса 8 четвертей 2 четверика, конопли 10 четвертей 7 четвериков, льну 2 четверти 4 четверика".
Було два млини: один - на дві постави, там мололи збіжжя тільки у весняну повінь, інший - на один постав.
Під селом коло р. Сухої Говтви та в урочищі Сорочин були ліси.

Попереднє селище Потеряйки ми назвали селом лише тому, що в українській мові не має слова "деревня", яке використано переписувачами щодо даного населеного пункту. "Деревнею" називалися села, в яких була відсутня церква. У селі ж Надежда, як зазначалося в описі, "имеется... церковь одна старая деревянная безпридельная во имя святых мучениц Веры, Надежды и Любви. Ко оной же церкве никаких принадлежностей не имеется". Настоятель церкви Мартин Камінський мав у власності хутір з орними землями, сіножаттю, лісочком і водопоєм біля р. Середньої Говтви. Все це належало йому після обміну на власне поле, сіножать та вільховий лісок у 1766 р. з козаком Василем Лазоренком. На цьому хуторі орна земля, "лежащая впусте" не оброблялася і поросла чагарником, проте при бажанні, "может на оной высеваться ржи четыре четверти". Невеличкий лісок був "мерою в окружности 359 сажней". Сіножать - на 200 копиць сіна. На хуторі була одна хата і сарай для хазяйської худоби: чотирьох пар волів та 1645 голів овець. В хаті мешкали наймити, які працювали на цьому хуторі. Іван Литвиненко з містечка Шишак з дружиною і чотирма дітьми працював за 3 крб. на рік, одяг та харчі, ще один дорослий наймит з с Іскровки за таку ж саму плату, та хлопчик - сирота 12 років з Миргородщини, який, залишившись дуже рано сиротою, прізвища свого не знав. Останній - за харчі та одяг. Іван Литвиненко сплачував податок розміром 1 крб. 2 коп. на рік.

Крім цього хутора, настоятелю церкви належало подвір'я у самому селі Надежда, "в нем жилых хозяйских покоев 3, людских 1, амбаров для поклажи 2, сарай один". Подвір'я побудовано на власні кошти, але, "на владельческой земле того ж села владельца", тобто князя Кочубея, "с дозволения". На цьому подвір'ї порались біля худоби та по господарству, найманці: молоде подружжя, за 5 руб. на рік, два парубки, відповідно, за 2 і 1 крб. на рік і дівчина "беззаконная" 22 років за 2 крб. на рік, харчі та одяг. На цьому дворі була хазяйська худоба: волів 3 голови, корів дійних 3, ялових 5, коней 4 та 8 свиней.
Поблизу дороги стояв шинок. У ньому "вино продают на кварты и чарки свое" Мойсей Горбаш та Андрій Горбаш, що мешкали на шинковому подвір'ї. Біля їх господарства працювали наймит та дві наймички. Останні, яким було 10 і 13 років, робили за харчі та одежину.

У селі було 14 дворів та 60 "бездворных" хат. Загалом хат - 89. В них проживало 114 родин. В 16 хатах мешкало по дві родини, а у двох - по три. Разом у селі проживало:
чоловічої статі:
------------------------
дітей – 141
дорослих – 166
похилого віку – 8

жіночої статі:
----------------------
дітей – 157
дорослих – 135
похилого віку – 4

У селянських господарствах налічувалося худоби: волів старих - 157 голів, молодих - 121, корів старих - 144, молодих - 130, коней старих - 61, молодих - 27, овець старих - 723, ярок - 279, свиней старих - 166, підсвинків - 145, кіз - 7 голів. 5 господарств зовсім не мали ніякої худоби. Привертає до себе увагу той факт, що при наявності такої кількості худоби тільки у п'яти господарствах були сараї, а комори не було жодної, якщо не брати до уваги попівського двору.
Селяни у приватній власності не мали орних земель, сіножатей та інших угідь. Землю під городи біля хат мали 79 родин, а решта 35 - не мали її зовсім. Розмір городів коливався від 90 кв. сажнів до 1500, окремі господарства мали 2800 кв. сажнів.

Село сплачувало податок на уряд 89 крб. 47 коп. З цієї Загальної суми 14 родин сплачували податок у розмірі 1 крб. 42 коп., 41 господарство - 1 крб. 2 коп., 23 -2 коп., а решта, 13 власників хат платили від 31 коп. до 51 коп. Дев'ять родин зовсім не сплачували податку: вісім з них були дуже бідними, а одне господарство, козака Микити Висоцького, не оподатковувалося. Решта ж молодих сімей не була оподаткована, оскільки платили "від хати". Ці показники дають можливість зробити деякі висновки щодо заможності селян. Доречі, податок сплачувався "по расположению самих между собою".
Прізвища мешканців села були такі: Андрущенко, Біловусенко, Бойченко, Білик, Будник, Баран, Бобощенко, Буча, Бурлаченко, Бурим, Вергун, Вівчаренко, Горбань, Гаркавенко, Грицаєнко, Гелетенко, Гелета, Гомзенко, Горбаненко, Дзюба, Дорошенко, Долина[?], Денисенко, Довгополенко, Дяченко, Демченко, Єна, Каляндра, Криленко, Куришко, Конченко, Кафтан, Куліш, Кучмистренко, Кобзаренко, Лисян, Ловченко, Лапко, Литовченко, Москаленко, Марухненко, Мудренко, Матяш, Михненко, Ма[з]ковий, Маринич, Негляденко, Нестеренко, Назаренко, Негляд, Очканенко, Омета, Олефіренко, Прокопенко, Папушенко, П'ятницький, Панасенко, Радченко, Стецина, Сіроштан, Скибенко, Сердюченко, Сопільняк, Середенко, Спичаченко, Филипченко. Ходоренко, Хабло, Цибулька, Шиденко, Шумей, Щербаченко, Яценко, Ялівець.

У середньому вік господаря хати був 39 років. Корінним мешканцем села жоден себе не назвав. Однофамільців нараховувалось вісім родин, але всі вони були близькою ріднею - батько й сини, рідні брати тощо. Більшість мешканців села ще пам'ятала ті часи, коли вони шукали кращої долі в чужих краях. Певним свідченням молодості даного села була відсутність комор, без яких не обходилося жодне українське село.
Козаками вважали себе двоє, але один з них, Влас Гордієнко, сплачував податок, отже, уряд не визнавав його таким. Синами козаків назвав себе 31 чоловік. Шляхи міграції поселенців у це село були такі: з сіл Полтавського полку переселилося 14 осіб (в тому числі з Решетилівки 9), Прилуцького - 11, Гадяцького - 4, Миргородського - 4, Ніжинського - 1 чоловік. Один неборак примандрував аж з містечка, розташованого на Уманщині, що на Правобережжі. Це був Мойсей Крат[...], "природной польской нации". Але, найбільше переселенців було з сіл Лубенського полку - 72 сімейства. Так, з с Беседівка, що було власністю Києво-Печерського монастиря, прийшло 33 чоловіки. З с. Томашівки, теж власність Києво-Печерського монастиря, та с Хоружівки - по десять родин з кожного, із слободи Чернечої - 5 чоловік, з Коровинець та з Гринівки - по 4, з містечка Смілого - З сімейства та ін. Фактично, люди йшли "на слободи".

У селянських родинах працювало 20 наймитів, серед яких було 7 дівчат. За віком вони були дуже молоді: 10-11 років - 4, у віці 12-15 років - 8 та стільки ж у віці 16-20 і більше років. Найматися приходили здебільшого з тих же сіл Лубенщини, зокрема з с. Беседівки - 6 чоловік, з Томашівки - 3. Умови найму були побідні до тих, про які вже говорилося. Хлопці 10-11 років працювали за харчі та одежину, але декому платили ще й по 50 коп. на рік; хлопцям 12-15 років доплачували вже від 70 коп. до 1 крб., а дорослим - від 1 крб. до 3 крб. 50 коп. Дівчата до 13 років працювали переважно за харчі й одежину, старшим з них платили від 50 коп. до 1 крб., дорослим же - від 1 крб. до 2 крб. (це крім харчу і тієї одежини, про яку було домовлено при наймі).
Дехто із мешканців цього села змушений був віддавати у найми своїх дітей. Зокрема, такої долі зазнали троє хлопців віком 13-15 років.
У середньому кожна родина мала 3 дітей. Крім цього, у чотирьох сім'ях, виховувалися діти-сироти взяті "на пропитание". Це були їх племінники. Таких дітей було восьмеро. У шести родинах проживали немічні та інваліди.

Велике розмаїття чоловічих імен. Серед них найбільш вживані: Іван згадується 31 раз, Грицько - 13, Павло - 12, Федір - 11, Андрій та Данило - по 9 кожне, Матвій - 8, Василь - 7, Омелько, Семен, Йосип, Юхим, Петро - по 6 та ін. Серед жіночих: Ганна - 30, Євдокія і Марія - 19, Гафія та Параска - по 18, Марина - 12, Мотрона, Наталка, Фрося - по 11 тощо. Цікавий факт: в шести сім'ях, двоє дітей мали одне і те ж ім'я, а в одного подружжя було аж три Івани.
Нерідко одружений син зі своєю родиною жив разом зі своїми батьками, таких випадків в цьому селі згадується 18. Кількість вдів і удівців була однаковою - 8 тих й інших.
Найпоширенішим у селі було ткацьке ремесло, яке згадується у 13 хатах. Шевцювали - 6 чоловік, кравцювали - 5, шаповал був один, коваль - Матвій Марченко - теж тільки один.
Такі дані запропонував нам переписувач. їх підтвердили "управитель полтавских вотчин Игнат Давидовка[?]" та "за земского старшину" підписався козак сотні Решетилівської Прокіп Наливайко.
-------------------------------------------------------------

Слобода Піщана
==================
На відміну від вищеописаних сіл слобода Піщана розташована в нагірній степовій частині Говтв'янської смуги на однаковій відстані від Грузької Говтви та Вільхової Говтви. Зважаючи на те, що селище на той час ще не було позбавлене рангу "слободи", можемо з високим рівнем вірогідності припустити, що осаджене воно дещо пізніше від вищеозначених сіл, але мало вже, напевно, не менш як сімдесятилітній вік.
"Слобода Песчаная владельческая... Владелец оной генеральный обозный С.В. Кочубей, которому оная принадлежит по высокомонаршим грамотам блаженныя...памяти... государя императора Петра Першаго данным в 1710 году марта 1 дня...да 1718 года августа 30 дня". "Ево дом в оной слободе приезжой деревяной...", біля будинку був "сад вишневой мерою в окружности 114 сажней".
Навколо села сіяли "ржи 33 четверти 4 четверика, пшеницы 15 четвертей 2 четверика, гречихи 16 четвертей, ячменя 17 четвертей 4 четверика, овса 12 четвертей 5 четвериков, гороху 1 четверть 6 четвериков, проса 2 четверти 6 четвериков, канопли 3 четверти, льну 3 четверика". Було з чого робити мливо, але кожного разу треба було звертатися до сусідів, оскільки, "мельниц водяных и ветряных, винокурен - нет". Проте шинок "в перевулке" вже був. У ньому продавалася горшка "на кварти и чарки". Обходились якось і без "винокурен". Порядкував у шинку Гнат Гилуненко, колишній мешканець м. Полтави. Було дві пасіки. Одна на відстані від села за версту - "Шульжиная" - налічувала 80 вуликів, друга на відстані півтори версти - "Роменцовская" - налічувала 60 колодок бджіл.
Вигін для випасу худоби був довжиною з версту, а шириною - 400 сажнів. Цей вигін зберігся і дотепер, він, як і в далекі часи, коли община спільно володіла угіддями, так само перебував у громадському користуванні.

Община володіла трьома лісочками. Знаходились вони в урочищах Петрашівському, Шульжине та Роменцівське.
На сінокісних угіддях в 560 десятин, на яких трава була "посредственная", накошували сіна на 56 стогів, в кожнім по 20 возів.
У власності господаря села була отара овець в 980 голів. При його дворі мешкав прикажчик Ілля Мина зі своєю родиною та два наймити - Павло Жадан і Павло Стращенко теж з родинами. Вони доглядали худобу. Останні два, крім харчів, одержували по 3 крб. на рік.
У самій же слободі налічувалося селянських "дворов - 25, бездворных хат -28". Всього ж хат було 69 і в них мешкало 77 родин. У 16 хатах жили по дві родини, не враховуючи одружених синів чи зятів з власними сім'ями, що проживали з батьками. А таких було 14. Одна хата стояла порожньою. Разом з мешканцями господарського дому було "в послушенстві":
чоловічої статті:
----------------------------
дітей – 115
дорослих – 116
похилого віку – 10

жіночої статті:
------------------------
дітей – 98
дорослих – 156
похилого віку – 4

У своїй власності селяни мали чимало худоби. Волів старих - 95 голів, молодих - 104, корів старих ялових - 110, молодих - 84, овець старих - 826, ярок - 240, кіз старих - 9, молодих - 2; свиней старих - 133, підсвинків - 70, коней старих - 34, стригунів - 11. Зовсім не мали худоби 9 господарств. Не зафіксовано в селі жодного сараю, а тим паче комори.
Селяни не володіли ні орними землями, ні іншими угіддями за межами села. Городи біля садиб дорівнювали в середньому 360 кв. сажнів, але були й такі, що мали площу 40-50, іноді 200-300, а у деяких сімей навіть - 500-600 кв. сажнів. Зовсім відсутні були городи у 13 родинах.

Община села платила податку "від хат" загальною кількістю 55 крб. 87 коп. По 40-52 коп. платили 6 сімей, по 62-82 коп. - 14 сімей, по 1 крб. 2 коп. -18, від 1 крб. 22 коп. до 1 крб. 53 коп. - 16 родин тощо. Зовсім не платили податку 7 родин. Три з них проживали у дворі господаря, доглядали худобу, чотири - були незаможними і не мали зовсім ніякої худоби. Кількість худоби, що була у власності, очевидно, служила мірилом заможності й достатку, а отже, і платоспроможності. Добрим прикладом є господарство Івана Славка, який сплачував на рік податку 3 крб. 20 коп. Це була "персональна" сума податку, найбільша з усіх. Чому так? А тому, мабуть, що в цій родині було чимало дорослих, які працювали, і, як наслідок, в господарстві мали найбільше худоби, а отже, й користувалися найбільшою площею угідь. Сам 55-літній господар дому та його дружина Мотря були ще працездатними. Разом з ними жили син Карпо (25 років) з дружиною Ганною (22 роки) та двома дітьми, син-парубок Левко (20 років), дочки: Тетяна (16 років), Оришка (14 років), Оляна (11 років) й Олена (8 років). Крім того, в цій сім'ї мешкав племінник Петро Дудниченко з жінкою Катериною та синочком-немовлям. Отже, було кому працювати, пасти та доглядати худобу. Городу вони мали всього 50 кв. сажнів, що зовсім небагато, в порівнянні з іншими мешканцями села. Зате худоби мали більше, ніж інші: волів старих - 3 пари, молодих - 5 пар, корів старих - 10 голів, молодих - 7, овець старих - 150, ярок - 2, пару коней та 7 голів свиней.

Мешканці слободи мали такі прізвища: Бандашенко, Бублик, Бондаренко, Борзенко[?], Бачкиренко, Бугудюк, Бойченко, Байрацький, Безуглий, Вороний, Гострий, Горобець, Грига, Дерев'янко, Долот, Дудченко, Довженко, Закупець, Ільченко, Куць, Кравченко, Ко[?]туленко, Каличенко, Кийченко, Михайленко, Мохетко, Міщенко, Нечипоренко, Ойниченко, Остапенко, Овчаренко, Пазенко, Пединенко, Плужник, Ралюк, Рудь, Сап'яненко, Суреля, Синиця, Свинаренко, Савченко, Сердюченко, Сохань, Топчій, Федорченко, Холодний, Шапка, Шило, Шульженко, Шелест, Шпіка, Якушенко, Яценко.
Середній вік господаря родини був 43,5 року. Козацьким сином назвав себе 21 чоловік, корінними жителями слободи - двоє: Юхим Таран (45 років) та Яків Шульженко (32 роки). їхні батьки, відповідно, Петро Таран (70 років) та Харитон Шульга (67 років) - якщо й не перші поселенці, то принаймні були одними з перших жителів Піщаного. Петро Таран примандрував з містечка Сорочинець. Але шлях на слободи мав пролягати обов'язково через Решетилівку, де містився сотенний уряд. Харитон Шульга - мешканець Решетилівки. Козаки Піщанські, осадчі слободи Піщаної, були людьми досить заможними. Вони посідали значні місця у сотенному уряді і володіли хуторами в урочищах Петрашівському, Піщанському по р. Говтві Вільховій та й, зрозуміло, в самій Решетилівці мали свої двори, про що є документальні свідчення, які стосуються продажу ними двох хат з ділянкою землі. Ось там, у Решетилівці, їхні дороги схрещуються. Осавул Іван Піщанський, маючи відповідний дозвіл від сотенного уряду, переселився разом з іншими мігрантами П. Тараном та X.Шульгою в урочище Карнаухівська балка, тобто слободу Піщану. До речі, останні до цього, на старих місцях свого мешкання, були "в послушенстві" і "слобода" була, зрозуміло, їм бажана. їхнє переселення відбулося десь на початку першого десятиліття XVIII ст., але перші поселяни з'являлися у слободі наприкінці XVII ст.

Міграційний процес у слободу йшов не менш інтенсивно, ніж в інші села. Якщо зіставити дані ревізії 1764 р. Решетилівської сотні з відомостями Генерального перепису Лівобережної України 1765-1769 pp., то у селі Надежда за 3 роки (1764-1767) знайомих нам прізвищ лишилося десь близько 37%, а нових мешканців з'явилось 63%. У слободі Піщаній в цей же час проживало 40% старожилів, а нових прибуло - 60%. Змінився у слободі прикажчик. До цього ним був Федір Одинець 4.
Шляхи міграції були аналогічні попереднім. З інших сіл Полтавського полку примандрувало 19 осіб, в тому числі з Решетилівки - 10, с. Жуки - 4, Диканьки - 2 та ін. З Лубенського полку - 22 особи. З Миргородського полку прибуло 23, найбільше з містечка Сорочинець - 13 та з містечка Шишаки - 7 чоловік тощо. З інших місць приходили поодинці.
Картина родинного життя вимальовувалася така. Дружина була молодшою від чоловіка на 6 років. Така картина спостерігалася фактично у більшості родин, за винятком одного подружжя. Дітей у родинах, як правило, було троє. Дорослих робітників від 2 до 4.

У господарствах працювало 7 найманців. З них двоє неповнолітніх. Один з них - Панас Кушнеренко - семилітній хлопчик з Великих Будищ, син удови -однофамілець і, дуже можливо, родич господаря, відробляв позичку. Одна сім'я взяла сироту - племінницю "на пропитание".
Селянам слободи теж доводилось виряджати своїх дітей у найми в інші села. У багатодітній сім'ї Федора Герасименка, вдівця, із сімох дітей у наймах було четверо, їм було 16,10, 8, а найменшому - 6 років. У слободі 9 жінок та двоє чоловіків коротали віку без пари.
Перепис згадує 61 чоловіче наймення. Найчастіше зустрічалися імена Іван - 23 рази, Грицько - 16, Василь - 15, Федір - 13, Яків і Степан – по 10 разів кожне, Андрій - 8, Павло і Олексій - по 6 та ін. Число вживаних жіночих імен дорівнювало 35: Ганна - 21, Марія - 16, Євдокія - 13, Параска, Оксана, Тетяна по 10 разів кожне, Оришка, Палажка - по 9, Катерина, Марина, Гафія - по 6 тощо.

Цікавою виявилася знахідка двох чоловіків на ім'я Калина. У деяких новітніх довідниках вони подаються як жіночі. Насправді ж, це ім'я споконвіку було чоловічим. Каллиник - календарне ім'я, що в перекладі з грецької означає "славний переможець", у народній вимові воно позбулося закінчення. Так, Каллиник перетворилося у Калина або більш відоме - Каленик. Від цього імені походить прізвище Калениченко, що й досі зустрічається у селі Піщаному.
У слободі ткацьким ремеслом промишляли 8 осіб, був один швець - Павло Фтор, шаповал - Василь Лисяк і коваль - Гаврило Глущенко.

Село Димидівка
==============
Це село одне з найдавніших у регіоні, що розглядається. Відомості про нього подані різноманітні і цікаві. Розташоване село від Полтави за 25, а від Решетилівки за 7 верст, біля р. Говтви. Володів Цим "по грамотам государя императора данным в 1710 г. марта 12 дня и 1717 г. ноября 30 дня" все той же СВ. Кочубей.
На орних землях, що. належали власникові, поблизу села висівалося "ржи 35 четвертей, пшеницы 16 четвертей, ячменя 18 четвертей, овса 15 четвертей 7 четвериков, 7 четвертей гречихи, конопли 6 четвертей, проса 3 четверти, льну 1 четверть".

Водяних млинів на р. Говтві було чотири, але працювали вони тільки у весняну повінь. Винокурень діяло п'ять.
Вигін для худоби сягав двох верст у довжину і стільки ж у ширину. Ловили рибу у річці головним чином "для господского обихода". На луках накошували трави на 30 стогів сіна, в кожнім по 20 возів. Трави росли добрі. Був лісок розміром до 500 сажнів по периметру.
Кінний завод: жеребців старих - 14, кобилиць старих - 36, молодих жеребців - 23.
У селі було споруджено два господарські дерев'яні будинки. Один з них, новий, стояв порожнім, а в старому мешкав козак з Решетилівки, старшина Андрій Решетило з дружиною і чотирма дітьми. Одержував він від власника за службу 15 крб. та харчі. У цьому ж будинку мав помешкання і писар Мартин Дяченків, родом з містечка Сорочинець, козак. Мав дружину і дітей. Служив за 10 крб., "платье его собственное, а пища господская". Там жили і два наймити - Павло Куйдак та Василь Перцовенко. Кожен з них одержував по 4 крб. на рік, якусь одежину та харчі. Худоби при дворі тримали дві пари волів та 20 голів свиней.

На подвір'ї шинку хазяйнували двоє рідних братів Михайло та Олексій Голоменки. Обидва були одружені, мали дітей. Молодший з них, Олексій, крім городу, біля садиби мав у власності невелику частину орного поля в урочищі Великий Міст, що знаходиться від села Димидівки за півтори версти. Там висівався 1 четверик конопель. Поряд з полем йому належали два клапті лісу - 64 та 97 сажнів навкруги.
У селі стояли 54 хати, де жило 64 родини. У 7 хатах мешкало по дві родини, які не були родичами. Крім цього, у 18 хатах проживали вкупі з батьками сини або зяті з дружинами та дітьми. Всього у тих селянських хатах проживало:
чоловічої статі:
--------------------------
дітей – 96
дорослих – 97
похилого віку (непрацездатних) – 6

жіночої статі:
--------------------
дітей – 88
дорослих – 102
похилого віку (непрацездатних) – 6

У приватній власності, крім присадибних ділянок, вони мали орної землі 77 десятин, вигін для громадської худоби довжиною 500 і шириною 100 сажнів, кілька лісових байраків в різних місцях та сіножатей, на яких ставили 8 стогів і 380 копиць сіна. Господарств, що мали угіддя у власності поза межами села, було більш як 20. Одним з таких господарств володів шинкар, про якого вже згадувалося. Далі - Гнат Голоменко, який мав дещицю орної землі біля урочища Великого Мосту, де висівалося 2 четверика конопель. Федір Терещенко мав сіножать в урочищі Ковальчику, що знаходиться від села Димидівка за дві версти, на ній накошували 50 копиць сіна. Удова Настя Півторацька там само мала лісочок мірою довкола 203 сажні та сіножать на 40 копиць. Трохим Мачула мав частину поля в урочищі Рядових Могил, на якому сіяли жита 5 четвертей, пшениці - 1 четверть 6 четвериків, ячменю - 1 четверть, вівса - 2 четверті, проса - 2 четверті. Микита Єрченко мав плодовий сад в урочищі Ковальчику розміром 39 сажнів у периметрі та ще 3 лісочки, кожен з яких відповідно мав 111, 67 і 97 сажнів довкола, крім того, - сіножать біля Титаренкового хутора на 60 копиць сіна. Олексій Єрченко у тому ж Ковальчику мав смужку поля під жито в одну четверть і там же під ліском сіножать на 80 копиць. Данило Мохонь[?] мав сіножать в Долині Бериндіній[?] від села за дві версти на 40 копиць. Дем'ян Зачипиленко мав частину лісу біля Гергелевого Рогу, від с. Димидівки за 15 верст. Данило Корженко - те ж саме і в тій же місцевості. Вдова Катерина Дзюбиха спільно з братами Лук'яном, Грицьком та Романом Дзюбенками володіла полем за дві версти від Димидівки, на котрім сіяли жита 3 четверті, пшениці 2 четверті 4 четверика, ячменю 2 четверті 4 четверика, вівса 1 четверть, проса 2 четверика, коноплі 1 четверть. Грицько Дзюбенко, крім згаданого, володів полем, яке належало тільки йому одному, де сіяв жита 1 четверть, пшениці 2 четверика, ячменю 2 четверика, вівса 3 четверика та проса 1 четверик. Роман Дзюбенко володів окремо в тім же Ковальчику ліском розміром 82 сажні довкола та сіножаттю в долині [Ю]рчиній на 40 копиць сіна. Вдова Тетяна Осадча з синами мали чималеньке поле, де сіяли жита 6 четвертей, пшениці 4 четверті, ячменю 2 четверті, вівса 2 четверті, проса 2 четверика, крім того вони мали лісок за с. Федорками обміром довкола 300 сажнів, сіножать біля Ткаченкового хутора на 4 стоги в кожнім по 4 вози сіна. Карп Плюта мав лісок біля Литвиненкового хутора обміром 300 сажнів та сіножать на 30 копиць сіна. Гарасим Руденко мав власний хутір на Шостаковім[?] полі, де стояла хата, в якій жив його наймит Іван 18-ти років. Свого прізвища останній не знав, бо зостався змалечку круглим сиротою. Жив і працював за 3 крб. на рік на хазяйських харчах.

При тім хуторі на орному полі висівалося жита 2 четверті, пшениці 1 четверть, ячменю 4 четверика, гречки 4 четверика, вівса 2 четверика, гороху 1 четверик, проса 1 четверик, конопель 2 четверика. Там же був вигін для худоби довжиною 500 і шириною 100 сажнів, сіножать на 4 стоги в кожнім по 10 возів сіна та лісок у Ковальчику обміром 251 сажень. Семен Моцаренко спільно з племінником Дем'яном Моцаренком та зятем Петром Бідним володів садом та полем, на якому сіяли жита 5 четвертей, пшениці 1 четверть, гречки 1 четверть, проса 2 четверика. Поруч з полем, теж "неврозделе", їм належала сіножать на 2 стоги по 10 возів та 40 копиць сіна. Три брати Шибіченки спільно володіли в урочищі Булановім лісочком обміром 200 сажнів. Дмитро Петруненко - лісом у Вільшаній, за 20 верст від Димидівки обміром 300 сажнів та ще мав сіножать поблизу села на 2 стоги в кожнім по 8 возів сіна. Семен Глобенко мав поле біля Рядових Могил, на котрім сіяв жита 1 четверть, ячменю 1 четверть 6 четвериків, вівса 1 четверть, проса 2 четверика.

Отже, значна частина димидівських селян володіла угіддями за межами свого села і таким чином була у вигідніших умовах порівняно із своїми сусідами. Крім того, 37 господарств мали городи біля своїх хат площею від 50 до 260, а один навіть 340 кв. сажнів. Слід зауважити, що 16 родин не мали навіть городів.
У селянських дворах налічувалось худоби: волів старих - 113 голів, молодих - 111, корів дійних не було, а корів ялових старих - 112, молодих - 83, овець старих - 1469, ярок - 260, кіз було 2, свиней старих - 134, підсвинків - 102, коней старих - 21, молодих - 9 голів. Селянські подвір'я були мало забудовані. На все село було всього З сараї і 1 комора. Якщо порівняти цей показник, приміром, із Потеряйками, то стане очевидним, що яловість корів перебуває у прямій залежності від кількості в господарствах сараїв для утримання худоби. Худобу в той час здебільшого-тримали у повітках або просто в загородах. У зимову пору доводилось її частенько відкопувати з-під снігу, а це аж ніяк не сприяло збільшенню її поголів'я. П'ять господарств не мали взагалі ніякої худоби.

Якщо у 1730 р. це поселення іменувалося як "сельцо", то вже у 1767 р. Димидівка мала всі атрибути села5. У селі була Троїцької церква. Настоятелем її був Михайло Горгута. Мав він досить клопоту з переписувачами, котрі вимагали від нього документальних свідчень на право володіння нерухомим майном. З майна у пан¬отця за душею дещо водилося. У його власності було 2 ниви, одна - біля урочища Довжки, де сіяли гречки один четверик, інша - біля урочища Рядових Могил, де сіяли жита 2 четверика, гречки 3 четверика, вівса 2 четверика, проса 1 четверик. Мав він 2 лісочки, перший - при тім же Довжку у 105 сажнів довкола, другий - біля р. Говтви на 167 сажнів. Там же, біля р. Говтви, йому належало дві сіножаті. На одній ставили дві скирти сіна по 20 возів у кожній, а на другій - по 30 копиць. Були й інші сіножаті лугові, теж біля р. Говтви, куплені ним не одночасно: у решетилівського козака Степана Білоконя у 1763 р. за 50 крб., у диякона Бєлицького у 1742 р. за 11 крб., у жителів супрунівських Василя Юрика та сина його Семена, у священиків Іоанна та Кирила Шостаковських у 1743 р. за 122 крб., у значкового товариша Никифора Чарниша у 1743 р. за 7 Крб. Настоятель димидівської церкви мав хутір між долинами Верхолиною і Карнаухівською, який був куплений у 1750 р. у полкового сотника Грицька Штепи за 35 крб. На хуторі був сад вишневий у 105 сажнів довкола; поле, на якому висівали жита 1 четверть, пшениці - 6 четвериків, вівса - 1 четверик, проса - 1 четверик, конопель - 1 четверик; вигін для худоби довжиною 250 і шириною 75 сажнів; сіножать на 20 возів сіна. Хазяйської худоби на хуторі тримали: волів старих- 3 пари, молодих - 2 пари, корів - 8 голів, овець - 79, коней - 4, свиней - 5 голів. На хуторі стояла одна хата, в якій жив Михайло Микитенко з дружиною і п'ятьма дітьми. Старший син був одружений, але жив у батька. Родина Микитенка мала і свою власну худобу: волів дві пари, корів - 4, овець - 33, одного коня.

У самій Димидівці отець Михайло мав дім на "издревле поповском месте", збудований ним "по дозволению". При цьому домі мали помешкання: наймит Грицько Соболь (13 років), решетилівського козака син, який отримував 1 крб. 50 коп. на рік, одежину та харчі; наймичка, вдова Настя (20 років), дочка димидівського жителя Гната Голоменка, яка отримувала 3 крб. на рік, одяг і харчі.
У того ж настоятеля церкви був "жилой для приезду двор" у самій Решетилівці, куплений 1734 р. у козачки Євдокії Грицихи, та "торговое место" довжиною 2, а шириною 1,5 сажень, куплене 1738 р. у вдови Настасії Михайловської. У дворі була хата й комора. В хаті мешкали дві вдовиці - Гафія Сокурка та Федоська Браженкова з трьома дітьми.
Решта димидівських селян мала прізвища: Брату[с]ь, Басараб, Гусаченко, Гужуль, 3[у]бенко, Іщенко, Карпушенко, Криниця, Ляшенко, Легенченко, Мірнепко, Омеляненко, Онищенко, Полторацький, Погрібняченко, Педенко, Пономарь, Потапенко, Павленченко, Рябко, Рученко, Славченко, Синиченко, Скидань, Слюсаренко, Тесленко, Фененко, Шкурупій, Шкурупієнко, Штаненко, Шпурка, Чередник, Щербина, [Ю]рченко, Яременко.

Середній вік батька родини був 42 роки. Таких, що народилися у цьому селі і вважали себе його корінними жителями, налічувалося 29 чоловік. З них з Решетилівки прибуло семеро, 17 перебралися сюди свого часу з інших сіл Полтавського полку, найбільше - із села Федорик - 10 осіб, решта - по одному з навколишніх сіл. 8 чоловік мігрувало з інших полків Лівобережжя; двоє, "польской нации", прийшли з Правобережжя. Це були Іван Ш[и]біченко з с Лип'янок та Левко Педенко із с Великої Кам'янки. Крім мешканців господарського дому козаком вважав себе тільки Трохим Мачула. Козацькими синами назвали себе семеро. Троє жителів села не були спроможні повідомити ні звідки вони прийшли, ні якого були роду, бо зостались змалечку сиротами. Отже, можемо з упевненістю сказати, що склад мешканців Димидівки був більш-менш сталим в порівнянні з іншими селами.
Жіноцтво у шлюбі було молодшим від своїх суджених на 3-6 років. Дітей на сім'ю припадало троє. Найбільш уживані власні імена були майже такими ж, як і в інших селах, крім того, згадуються і такі: Назар, Лаврін, Кирило, Гаврило, Омелько, Костя, Арсен, Тихін, Харитон, Лук'ян, Роман, Тарас, Артем, Антон, Марко тощо. Серед жіночих хотілося б відзначити імена: Химка, Одарка, Зіновія, Наталка, Євгенія, Меланка, Векла, Домна та інші.
У 6 господарствах села використовувалася праця наймитів. Чотири з них були хлопцями віком 11-15 років та двоє дорослих - 60-річний дід та парубок 19 років, який опановував тонкощі мірошницького ремесла. Із димидівських жителів наймитували два сини вдови Ганни Величко: Яків 10 років служив у якогось грека у Полтаві та [К]алина, 7 років, працював у свого дядька.
Виховувалися в селі три сироти-племінниці, взяті родичами "на пропитание", у віці 7, 9 і 11 років.
В одній з родин Демидівки серед дітей було два Івани, а в іншій - два Гриці. Було 8 господарств, де хазяйнували вдови.

Село сплачувало податку на уряд 51 крб. 68 коп. на рік. Один з мешканців села сплачував податку 1 крб.54 коп., 10 - по 1 крб. 42 коп., 8 - по 1 крб. 2 коп., 12 - по 92 коп., 1 - по 72 коп., 5 - по 52 коп. на рік; шинковий двір платив по 1 крб. 40 коп.; решта, у тому числі й мешканці дому Кочубея, - нічого не платили. . -
Ткацьким ремеслом заробляли собі 5 осіб, кравцювали у селі троє, а шевцювали двоє. Столяр, Андрій Травуцький, на все село був один. Останній городу не мав, худоби - теж, податку не платив зовсім.
-----------------------------------------------------------------

Хутір Коломацький
===================
У поселень, як і у людей, у кожного своя доля. Усі вони заслуговують на повагу, але найбільше ті, що, незважаючи ні на які прикрощі, не загубились, крокуючи курними шляхами історії вистояли, вберегли себе і продовжують жити на радість нам усім. З великою приязню і пошаною відносимо до таких і хутір Коломацький. Цей хутір, як повідомлялося в описі, розташовувався біля р. Говтви "на плоском месте". Входив він до складу "імперії" все того ж самого С.В. Кочубея, а ґрунтувалось право власності останнього на тих же "високомонарших" грамотах, що з'явилися у 1710 і 1718 pp., коли похапцем ділили "изменнические добра" і кожен спішив одшматувати якомога більший кусень для себе.
У тім хуторі "его превосходительства" ніякого "господского дому" не значилося. Зате навколо хутора було доволі орної землі, на якій сіяли, "ржи 3 четверти 2 четверика, пшеницы 2 четверти 2 четверика, ячменя 4 четверти, гречихи 1 четверть 2 четверика, овса 1 четверть 5 четвериков, конопли 1 четверть, проса 5 четвериков".
Вигін для випасу худоби сягав 37 десятин. Рибу у р. Говтві ловили "для одного господского обиходу". Лісочків невеликих "дровяных" було два: 890 і 270 сажнів довкола. Була сіножать на 7 стогів по 20 возів сіна у кожному.

На тому хуторі "подданных ево превосходительства" селян мешкало 80. Вони мали у власності - 14 десятин орних земель; худоби: волів старих - 30 голів, молодих - 21, корів ялових старих - 44, молодих - 17, овець старих - 455, ярок - 109, свиней старих - 42, підсвинків - 23, коней старих - 8, молодих - 8 голів.
Щорічно платили податку 12 крб. 34 коп.

На хуторі були такі двори та хати:
1. Двір, в ньому дві хати. У першій жив Марко Глущенко 30 років, родом з м. Полтави, козацький син. Мав дружину Оришку 30 років, дітей Степаниду, Омелька, Микиту. Угідь не мав, але тримав худобу. Платив податку "от хаты" 72 коп. на рік. У другій хаті жив селянин Яків Ребрій 35 років з містечка Решетилівки, мав дружину Ганну 30 років та дітей: Прокопа, Варвару, Андрія, Федоську. Угідь ніяких не мав. Тримав худобу. Податку платив 1 крб. 2 коп. на рік.
2. Двір з однією хатою, сараєм та городом у 280 кв. сажнів. Жила вдова Оришка Шевчиха 56 років, зовсім немічна. З нею жили діти: Тимофій Шевченко 25-ти років з Решетилівських Хуторів, селянин, його жінка Ганна 20-ти років та їхня дочка Олена; Остап 20-ти років; Федір 18-ти років; Омелько 13-ти років; Тетяна 10-ти років. Біля двору знаходилась пасіка, в якій було 10 колодок бджіл. Мали худобу, але угідь не мали. Податку платили 1 крб. 42 коп. на рік.
3. Двір, в ньому одна хата, город 75 кв. сажнів. Жила вдова Віра Хилобочиха 60 років, немічна, з нею мешкали діти: Гнат Хилобоченко 35-ти років з Решетилівки, козацький син, його дружина Євдокія 25-ти років та їх діти - Харитон та Гриць; Ілля Хилобоченко 30-ти років, його жінка Меланка 20-ти років та діти - Євдокія і Степанида. Тут же жили племінниця Віри Хлибочихи - сирота Олена 15-ти років, "взята на пропитание"; наймит Трохим 13-ти років, який працював за 1 крб. 20 коп. платні на рік та харчі. Родина мала худобу. Податку платила 1 крб. 94 коп.
4. Двір, в ньому одна хата, два сараї, город 42 кв. сажні. У хаті жив селянин Іван Шабалка[?] 45-ти років з містечка Шишаки, його жінка Євдокія 40 років, їхні діти: Остап 25-ти років, одружений; Микола 20-ти років, Василь 16-ти років. Мали худобу. Податку платили 1 крб. 42 коп.
5. Двір, в ньому дві хати, сарай, городу 165 кв. сажнів. У першій хаті жила вдова Одарка Сахновка 60-ти років і її діти: Корній Сахненко 25-ти років з містечка Решетилівки, селянин, одружений та Яків Сахненко 20-ти років. Родина мала худобу. Податку платила 72 коп. на рік. У другій хаті жив селянин Павло Сахненко 40 років з містечка Решетилівки, його дружина Меланка 35-ти років та їхні діти: Олексій, Сафроній, Іван, Оксана, Ганна, Оляна. Сім'я також мала худобу. Податку платила 72 коп.
6. Двір, в ньому одна хата та город 54 кв. сажні. В хаті жили козацький син Пилип Донченко 50-ти років з містечка Ромни, його жінка Васса 45-ти років, їхні діти: одружені Лук'ян 28-ти років та Микита 25-ти років, Максим 20-ти років, Іван 12-ти років, Мусій 9 років. Знали ткацьке ремесло. Мали худобу. Податку платили 1 крб. 42 коп.

Крім того, на хуторі стояли ще три "бездворных" хати.
1. "Бездворных" хат дві, одна комора, а біля них два городи, площею 112 і 100 кв. сажнів кожний. В першій хаті жив селянин Микола Опанасенко 45-ти років з села Димидівки, його жінка Параска 32-ох років та син Роман. В другій хаті мешкали цього Опанасенка наймані робітники:
Іван Левченко 35-ти років, з Полтавщини, що працював за 4 крб. на рік, одягу та харчі, з жінкою Тетяною 34-ох років та дітьми Йосипом, Федором, Меланкою;
Гордій Кашубенко 36-ти років з містечка Шишаки, який працював за 3 крб., одежина та харчі, його жінка Одарка 30-ти років та діти Василь та Ганна;
Мусій Степанко 35-ти років, родом з Переяславського полку. Його батько, Степан, був селянином і працював у князя Трубецького. Прізвища свого не знав. Працював за 4 крб., одяг та харчі;
Дівчина Гафія 16-ти років з с. Диканьки, козака Грицька Гетмаська дочка. Працювала за 2 крб., одяг та харчі.
Микола Опанасенко мав два орних поля. Перший лан - біля самого хутора, на ньому сіяли: жита - 1 четверть, гречки - 1 четверть 3 четверика, вівса - 2 четверті, проса - 2 четверика, конопель - 6 четвериків, другий - біля р. Говтви, на віддалі від хутора за версту, на ньому сіяли: пшениці - 2 четверті, ячменю - 2 четверті, гороху - 4 четверика, конопель - 4 четверика, "а той пахати - семь десятин". Біля хати була пасіка на 25 вуликів. Господар мав вигін для худоби площею 1 десятину 800 кв. сажнів; два лісочки на відстані від хутора півтори версти в урочищі Говтва по 150 і 200 сажнів довкола кожний; сіножаті теж у двох місцях: на першій ставили 3 стоги сіна, в кожнім по 10 возів, на другій - 1 скирту на 20 возів сіна.
Була худоба: волів старих -10 голів, молодих - 2, корів ялових старих - 4, молодих - 4, овець старих - 226, молодих - 34, одна' пара коней, свиней старих - 7, підсвинків - 2 голови.
Платив податку "від хати" по 1 крб. 2 коп. У порівнянні з іншими дворами, це була невелика сума, хоча і мав міцне господарство. Так робилося, очевидно, з тих міркувань, що хазяйнував він здебільшого на власній землі.

2. "Бездворная" хата одна. В ній мешкав селянин І[ван] Михайленко 24-ох років з містечка Решетилівки, його дружина Фрося 24-ох років. Сім'я мала наймита Кузьму Шаха 15-ти років, який родом був з с. Надежди, служив за 1 крб. 50 коп., одягу та харчі; наймичку Марію 12-ти років з с Диканьки, козака Григорія Гетманенка дочку. Остання служила за 50 коп. на рік, одягу та харчі. Мали худобу. Платили податку 92 коп.
У тій же хаті мав помешкання селянин Степан Тонко[?] 30-ти років, з містечка Сорочинець, його дружина Палажка 30-ти років та їх діти: Карпо, Сидір, Грицько. Угідь ніяких не мали. З худоби був кінь та підсвинок. Податку зовсім не платили.
Оце й усі мешканці коломацькі станом на 1 березня 1767 року.

Стінка
=============
Це поселення можна назвати селом тільки умовно, оскільки воно не відповідало усім вимогам такої назви і за класифікацією переписувачів означене як "деревня". Розташоване воно, як повідомляється, на відстані від Полтави 42, а від Решетилівки - 7 верст, біля озера Жолобок, "ближе всех к городу Полтаве". Це село було власністю Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, "которая оному принадлежит с давних лет по надарению, а от кого - неизвестно".
У селі того монастиря, був "приездной дом" на віддалі від села в одну версту біля р. Говтви, дерев'яний, "в нем жилой покой господский один, амбар для поклажи один, сараев три". Все було старої забудови, але ще досить придатне, монастирем збудоване "из монастырских лесов своими посполитими и монахами безденежно".

До монастирських володінь належали город площею 1560 кв. сажнів та орне поле, на якому сіяли "ржи 16 четвертей 2 четверика, пшеницы 14 четвертей 4 четверика, овса 7 четвертей 1 четверик, ячменя 14 четвертей 5 четвериков, гороху 6 четвериков 54 гарнца, проса 3 четверти 2 четверика, гречихи 14 четвертей, конопли 4 четверти 1 четверик, льну 7 четверикив 2 гарнца". "Земель лежащих впусте зарослых лесом, которые надлежит чистить, мельниц водяных и ветренных, пилен, винокурен и шинков - нету".
Був вигін для випасу худоби 229x95x203 сажнів. "Рыбной ловли и хуторов нет". З худоби - тільки 4 пари волів.
Ліс почасти "к хоромному строению годный", де росли дуби, клени, липа, вільха, осика, розміром довкола 2721 сажень.
Було дві сіножаті. Перша біля р. Говтви а друга - в долині Плоскій. Обидві на 4 стоги кожний по 20 возів сіна.
Монастирська пасіка знаходилася біля р. Говтви, в байраці, що від села за версту, і налічувала 75 вуликів бджіл.

У селі стояла 21 хата, в яких проживало 22 родини. В одній із хат мали помешкання дві родини. Це, якщо не брати до уваги, що ще у двох хатах мешкали по двоє одружених рідних братів зі своїми сім'ями. Всього було мешканців:
чоловічої статі:
------------------------
малолітніх – 22
дорослих – 27
похилого віку (непрацездатних) – 4

жіночої статі:
---------------------
малолітніх – 30
дорослих – 29
похилого віку (непрацездатних) – 2

На селянських подвір'ях було 20 комор для збіжжя і 33 сараї для утримання худоби. Взагалі, як бачимо, в монастирських селах селянські подвір'я були незрівнянно більше забудовані, чим деінде. Прикладом служить те, що в цьому селі в 6 дворах було по два сараї, а у 4 - по три. Разючий контраст в порівнянні з іншими селами.
У селянських дворах налічувалось худоби: волів старих - 40 голів, молодих - 39, корів старих дійних - 27, ялових старих - 2, молодих ялових - 27, овець старих - 435, ярок - 88, баранів - 22, кіз - 3, свиней старих - 38, підсвинків - 50, коней старих - 3, молодих - 4 голови.
Селяни не мали орних земель та інших угідь. Вони щорічно платили 19 крб. 14 коп. податку на уряд, "по определению генеральному", а від хати виходило по 1 крб. "В монастырь ничего не дают, а только работают в неделю 2 дни, ходят от двора и от хати по одному человеку, а расположение делает монастырь", - значилося в описі.

Городи біля селянських садиб не дуже відрізнялись розміром і були в межах від 240 до 518 кв. сажнів. Тільки у двох випадках вони дорівнювали 70 і 100 кв. сажнів. Проте 6 господарств зовсім не мали городів.
У трьох дворах працювали наймані робітники: двоє з них були дорослі, а третій - хлопець-сирота 14-ти років. Він служив за харчі та одежину, не знав свого прізвища і звідкіля родом.
Корінними мешканцями села назвали себе Іван Дущенко, Іван Зозуля-Яременко, Федір Тесля, Грицько Григір та Семен Кабрисенко. Ще двоє, Василь Назимченко та Улас Малишо[?], примандрували, відповідно, з Миргородського та Гадяцького полків. Решта ж дружно переселилася з Решетилівки: Жовтоног, Лисяченко, Ломака, Окданець, Пилипченко, Попелух, Педченко, Свинаренко, Суховієнко, Скура, Хабрис, Чорний.

Вік господаря родин у середньому був 40 років. Впадає у вічі, що деякі з них мали фізичну ваду, як наслідок перенесеної хвороби. Таких було п'ятеро осіб. Багатодітних сімей було мало. У селі тільки одній бабусі виповнилося на той час 71 рік. Тобто людей похилого віку теж було небагато. В цьому, як і в попередніх селах, переписувачі проти імен людей віком 55-60 років робили позначку "стар", "дряхл" і т.п.
Ремеслом теслі в селі промишляли двоє, кравцював один Іван Дарашов. Господарство мав невелике, податку не платив зовсім.
ххх ххх ххх

Метрологічний словник
1. Четверть, а/ як міра ваги дорівнювала 8,5 пуда; б/ як міра площі - 0,5 десятини.
2. Четверик - міра сипучих тіл (зерна) дорівнював 1/8 четверті, а згодом мав той же об'єм, що і гарнець.
3. Гарнець дорівнював близько чотирьом літрам.
4. Верста = 500 сажнів = 1066,8 м (з кінця XVIII ст.)
5. Сажень = 175 см (до 1835 р.)
6. Десятина = 1,0925 га ( з 1753 р.)

Сайт посвящен 100-летию со дня рождения моего отца Сиваша Григория Федоровича, который родился 27 сентября 1908 года по старому стилю в с.Петропавловке, Бердянского уезда, Таврической губернии; в настоящее время с.Тарасовка, Пологовского района, Запорожской области в Украине и всем, кто его знал, со словами благодарности.