В Володі і Марії Лінченко були малі собачки. Я сказав Олі Калітіній, що можна взяти собачку для села її батьків. І ми їхали з такою думкою.
Нам подарували собачку.
Оля назвала його "Дік". Коли привезли додому в Київ, я декілька разів запропонував щоб Оля забрала його в село. Але вона відмовилася. Сказала, що такого гарного песика шкода прив'язувати на цеп в селі.
Як то я вів його додому по сходах, одна сусідка побачила його, його дебелі лапи і каже: "Це серйозна собачка". Я подумав, що вона жартує.
Він продовжує жити в мене. Я поступово звикав до нього, хоч він завдавав мені додаткову роботу і багато незручностей.
Син Олі, Ваня, сказав, якщо ви змогли впоратися з зайцем, якого Іван Іванович зловив в селі, то утримаєте і собачку.
Собача, спочатку, все плакало і вночі і вдень і коли я ішов з дому. Потім звикло до мене. Тепер коли я ішов з дому, то проводило мене сумними очима, і коли я приходив додому, зустрічало мене біля дверей і ходило в квартирі за мною скрізь, куди я йому дозволяю. Лащилося і лизало мені ноги і руки. Завжди лежало під тим стільчиком на якому я сидів. Якщо я пересідав на інший через 1-1,5 метра, він переходив під той же стільчик. Лягав під ним і намагався покласти головку на мої ноги
Він дуже радо зустрічає Олю, бо вона завжди приносить йому ласощі.
Так як я даю йому команди українською мовою, то він реагує тільки на мої команди, тобто є україномовним собакою.
З малих років я дуже любив гарних собак. І в Тарасівці ми завжди їх мали на подвір`ї, але мама завжди забороняли впускати собаку в хату і за невиконання цього правила дуже сварили мене.
Я це правило засвоїв на все життя. Та несподівано погляди в мене змінилися, коли в Одесі подарували малого собачку.
Я завжди спостерігав за статурою господарів і їх собак і в більшості випадків бачив, що якщо господар був стрункий, гарний, то така ж була в нього і собака і навпаки.
Кожен день я з ним гуляю на вулиці. В нього і мене з`явилися нові друзі. І що характерно, всі у кого є собаки дружні і між собою. І навіть ті хто в цей час іде по вулиці без собаки привітно відноситься до господаря і собаки. Коли він виріс і я з ним гуляю, то хто мав і має собак і на собаках розуміється, за його красоту, кажуть що це королевська собака
Тепер і в місті зі мною вітаються молоді хлопці і дівчата, хто знає мене і мого друга.
.З записів брата Сиваша Миколи.
Доля Петро Митрофанович 1920-1979р.р., його дружина Ганна Петрівна.
В 1964 році Петро був в званні майора, бувший комендант Держ. банку СРСР, розташованого в Москві, на вулиці Неглінній проти пасажу.
Це найстарший син тьоті Ганни-сестри мами Ольги Сиваш (Гасенко),
Доля (Гасенко) Ганна Петрівна 1898-1961 р.р.
В травні 2008 року в с.Тарасівці Тоня Плювако розказала мені,що в 1943 році її брат Доля Петро Митрофанович взяв в полон німецького генерала. За тодішніми вказівками влади він зобов'язаний був його розстріляти без суда і слідства.
Але Петро генерала не розстріляв.
За це Петра репресували і посадили в ГУЛАГ.
В 1947 році його звільнили з ГУЛАГУ.
В Одесі я знайшов і копію фото церковного хору села Петропавлівки. Це був хор української православної церкви.